надто багато ніжності в словах...

“...Чомусь, найважче, це дихати тим, кого нема поруч....зараз, я дихаю тобою! Твоїм голосом...твоїми словами....вдихаю образи...видихати ж, чомусь, вдається тільки ніжність! Вона у мене ребриста! Колюча...бо проходячи по горлі, ріже шкіру з середини....хвилинами хочеться кричати....та ніжність не дає!
В такі моменти вже не помічаєш холодного кафелю, на якому сидиш....і тільки намагаєшся зловити за руку хоч одну думку, яких зараз безліч....які, як таргани тупотять зграєю в голові...а мені потрібна тиша...потрібна, щоб просто на мить згадати твої риси обличчя, коли ти посміхаєшся мені...
Я надто хороша? Напевно! Бо коли мені роблять боляче, мені неодмінно хочеться пригрітись на твоїх руках...заплющити очі, і по слову стирати пам'ять! Вона в мене коротка на образи...видно час збільшувати кількість МБ...
Така вже я...заніжена...з вічним прагненням повірити у когось...сидіти поруч і через руки передавати свою ніжність...сьогодні я вірила в тебе...“