Дурненька! Невже ти думала від себе сховатись? Ти ж з собою його на ребрах носиш…бережеш…спогадами розгодовуєш! Ти за власним бажанням, вплітала його в свої дні…обіцяла, зав’язуючи вузли, бути вірною….у відповідь, мовчання за згоду сприймала…ламала всі годинники, які б нагадували тобі, що ще декілька хвилин, і він розчиниться….тобі ж просто хотілось, щоб він щасливішим себе почував неодмінно поруч з тобою….
Осінь завжди робила тебе надто м’ягкою. Кістки перетворювала в папір, на яких ти бажанням писала зізнання…Осін’ю тебе легко зламати…без бронежилета стоятимеш навпроти, і добровільно ковтатимеш кулі з образ і байдужості…така собі Жанна Д’арк, щоб провіряти свою міцність та крихкість на чужій людяності….
Все проходить….все, неодмінно, пройде! Повісиш на стелю нові годинники….рахуватимеш секундними стрілками дні, коли ти вільна в середині….Не забудь наступного разу надихатись почуттям, коли тобі комфортно, серед усього життєвого безладу, в своїх чотирьох стінах наодинці… »
Чудово написано!
ВідповістиВидалити