«….Ти знаєш, що майже досяжний? Іноді виникає таке дивне відчуття у пальцях рук, що ще трішки, і я тебе обійму! Усім-усім, що збирала по шматках у всіх життєвих коридорах! Там на підлогах губила себе, але пристрасно накопичувала сил впустити ще хоч одного у свої світи! Тепер саме ти стоїш за дверима, а я вже тримаю тремтяче ключі…
Що з нами буде вже післязавтра? …Хто я без тебе? Хто ти без мене? Дві самотні істоти, заклопотані, втомлені власними істериками! Загнані в кут особистими вчинками. Побиті, скалічені, поламані іншими…Хто я без тебе? Хто ти без мене? Ті, що навчились...що говорили «ніколи більше». Нас майже трішки, та цього вистачить до післязавтра в порожні кімнати впустити надію…
Я в тебе є вже зовсім близько! Ти в мене поруч по ліву руку. Я не забуду усіх «обіцяю»…ти не забудь тримати за плечі! Знаєш, люди взаємно душі лікують. Розбирають на таблетки потрібні речення. Я тебе чую, мовчу,цілую навпроти словами. Ти мене їж своїми спраглими…Що з нами буде вже післязавтра? Ні! Це вже немає ніякого значення! Там будимо ми – у кожному наступному дні календарному на спільних стінах спільних квартир…
«…Вчусь жити без тебе! Прокидатися зранку, і ставити чайник з рівною кількістю води лише на одну каву. Звикаю по волі, до зайвого часу…тепер вистарчає і для сніданку. Вмикаю новини. Там неодмінно не скажуть про тебе…все ж решта порізане твоїм силуетом і спільним мовчанням…а пам’ятаєш взаємне «Так краще» під ліричне прощання? Здається, ще грав Шопен у моїй кімнаті, якого ти ніколи не розумів…
Самотні трамваї. Нас ніколи не було там двоє. Блідий кондуктор не бачив твоїх поцілунків. За вікнами Ти, і спотворені спогади. Господи, ми ж на кожному кроці…у кожному кілограмі повітря. З вітром розвіюєш все те, що ховали в комори від людських очей! Знаєш, колись все мине! Тебе стане надто прозоро для моїх ночей…мене ж колись не вистачатиме для повноцінного твого спокою…Йди туди, де на тебе чекатимуть фурії, ті яких ти так хотів….мене ж, сумлінну, залиш у минулому…
Я обіцяю, кохатиму далі осінь! Ти обіцяй, оминати старі вулиці! Я на них ховаю спогади…Ти лови в маршрутках майбутнє! Я волію пахнути ностальгією…Ти – дорогими парфумами! В мені цілий всесвіт з не подарованого…Ти ж спотворений своїми принципами…
Можна, я залишу собі трамваї?….І кондуктора…І всі, всі білетики…..Можна ти ніколи не з*являтимешся? На моїх маленьких тріумфах. Можна, я залишу тебе між рядками, як щось вагоме, та вже не реальне? …Можна, я піду далі? Там на мене вже давно чекають рідні….»
«…У кожного з нас побудована внутрішня залізниця! Єдина станція, повз яку проходять тисячі перехожих!Сумні перони, на яких ми прощаємось з випадковими, рідко запам*ятовуючи імена.
Я на своїх коліях безліч раз влаштовувала похорони. Вішала таблички зі спогадів…підписувала прощальними віршами, і йшла геть у наступні обійми. От так чекаєш поруч з вітром прибуття чергових вагонів…а там люди, люди…нові поцілунки! Нові зустрічі…хтось з подарунком, а хтось наскрізь подертий минулими маршрутами. І ти вже зовсім схолола від очікування чогось зовсім нового…а повз , тихенько так, їдуть далі вагони…..Не твоя станція їм по дорозі…Не тебе виглядають крізь штори чорних купе…Не з тобою їхня тривала зупинка з перекурами…
На моєму вокзалі завжди шоста ранку! Це коли сирість ламає усі стереотипи…Це коли тремтиш, виглядаючи наступного в сірому небі!....Це коли ти ще сонна, від попередніх поглядів та Надії…..В очікуванні чогось дуже теплого в одязі літньому! Це коли жодного поруч, бо всі по парах ще в домашньому ліжку, діляться брехнею через обійми…
Знаєш, я обожнюю коли на термометрах ще не літо, а душа вже відпочиває на мрійливих курортах! Десь, таки, сяду в сині вагони з надписом «в майбутнє»…Десь, таки, вистарчить гріти собою свої перони і тих, хто на 20 хвилин вийшов на перекури….По переду дорога в невідоме! По заду – вокзал, і занедбані колії, протерті спогадами і іменами випадкових…»
«…Хочеш плакати? Плач! Кричи від болю у стіні порожні! Бий ранкові забруднені чашки! Ріж сумом свої простирадла! Лікуйся образами і сарказмом, яким ти труїш найрідніших! Біжи, чуєш? Біжи до самого краю! Тягни за собою, поламані болем, крила!...Лиш, залишся вірною усьому, до чого звикла…що рідним називала навпроти, ще темних, ранків! Будь щирою зі всім, що так сильно почуваєш….
Знаєш, люди давно не лікують! Вони ховають свою справжність за крихкими мініатюрами, намальованими поспіхом дешевим пластиком! Ти ж, власне, і купувалась на яскраві фарби! А що тепер? Ти плачеш, а все навкруги стікає справжніми чорними мазками! В кімнаті поховані мрії про вокзали, і знову втеча в невідоме…
Біль ламає навіть тих, у кого скелет зі сталі! Тобі не важко щоранку носити під курткою декілька масок? Вони ж набрали вологи від усіх твоїх справжніх не вимовлених пошепки зізнать! Ти ж зовсім прозора від власних бажань сховатись від людських очей обіймаючи холодними пальцями спокій…і того, хто зробив з тебе внутрішню потвору!...
Біжи, люба, біжи! Ламай перешкоди ніжністю! Поспіхом, ховай під бруківкою усе найрідніше! Запивай алкоголем усі труднощі…Думаєш, врятуєшся?Мрієш про те, що хоч якось втримаєшся на своїх двох…тендітних, під якими давно вже пусто від ревнощів!...Пташко, моя, тікати можна лиш хвилинами! Митями, коли робиш ковток справжнього! На декілька секунд реальності…а потім знову, у відображеннях, ти бачитимеш себе скалічену і зневірену!...Зупинись!
Диктуй свої правила! Перетворюй у спалене усе те, чим тремтиш на порожніх вулицях! Ти сама собі милиці…сама собі лідокаїн та наркотики! Роби кроки втомлені…Кричи посеред тих, хто молиться за упокій твоєї душі!
Кричи, люба, кричи! Плач у невірних прозами! …Лети, пташко, лети…У тебе по переду всі дороги! …»
«…Мені комфорт там, де починаються його ранки! Байдуже, все що навколо, і пошарпані минулим стіни! В ньому стільки майбутнього в одному жовто – зеленому погляді, що і будильники в насолоду! Зі всіх зусиль, не шукаю іншої дороги, що би втікти у свої ночі…
Я так хочу! Вперше! Майже пошепки! Без гучних салютів…без надмірної почесті. Буденно – просто прийти до дому, де все знайоме до оскаженілих табунів по шкірі. Бачити навпроти щось рідне, і зі всією денною втомою, тягнути до нього руки….Я саме так хочу…
За зачиненими дверима будувати лабіринти, і знаходити один одного знову і знову. Знайомитись заново при перших теплих «привіт», і тремтіти в очікуванні при кожному «на добраніч». Мовчки говорити про те, що болить, і Вірити, що це востаннє! Розбивати спільно стіни перешкод…будувати між образами переправи…ділити ранкову каву...обирати один і той самий вечірній фільм…Ось де б мені було комфортно…
Вже майже обожнюю ранки…нестерпним стає нікотиновий дим! Ось, що значить «бути в комфорті», коли ти ділиш на два, а не на один… Коли прокидаєшся о восьмій, бо там буде Він!....Коли вже рідний і на дотик свій…той, кого так визирала через нічні підвіконня…описувала в кілограмах віршів! Ось, що значить «Бути в комфорті» - коли вас двоє! Коли, він у тебе один! »
«…В неї пусто в кишенях від болю! В нього наповнено брудом від випадкових! В неї крила до долу…тягарі чорних думок. В нього світло щоранку від ніжних дотиків і брехливих обіцянок! В неї правда крізь пори просочується…В нього болото від солодощів на піднебінні і язиці! Вона свято вірила…Він просто пішов…
В неї ранок пахне сирістю. Книжки припадають пилом! Вона так чекала щирості…рятувалась алкоголем. В неї кіт, і декілька подружок. За вікном завжди катаклізми. Не навидить коли сонячно…кохає, коли темрява. В її щоденниках вже нема місця! Сотні «Прощавай»…і ще більше «Пробачаю». В неї ребра поламані зрадами, руки порізані обіймами! Вона б цілувала СМСки, якщо б вони були реальними. Вона б ходила босоніж, літала б між гратами…В неї все ще дві чашки…В неї видалені з пам*яті запитання. Їй би тільки годину з п*янкого минулого…Їй би тільки його…такого не свого…Їй би брехню, а Вона би слухала! Їй би кнопку «Деліт» на усьому дарованому, коли Він був поруч її ночей….
В нього весна цілодобово! Він викреслює почуття з жорстокістю. В нього собака і жодних заборон. Він імен не запам*ятовує. Вчить солодкі слова, читає «Казанову». В нього порожня квартира з чашкою однією. Щоденників не веде, щоб не було соромно від кількості травмованих від його обійм! Він майже святий. Бісиків в погляді виховує. Йому не до лишніх «під руку» і «поцілунків на самоті». В нього все сплановано…розфарбовано…пораховано на усіх. Він не знає, що завтра…лиш би не один! Йому саме так щасливо…
Вона молиться, Вірить, чекає…В нього чергова і холодний чайник! Вона на підвіконнях пальцями їх двох малює….Він блондинку обирає. Вона себе майже живою почуває…Він ніколи не знав, що таке кохання! Вона наповнена своїми крихкими…Він порожнечею обростає! Вона живе…а Він помирає…»
«…Тримай мене! Пульсуй разом з моїм серцебиттям . Я зовсім дика стала на самоті, залишена найріднішими! Мені обійми давно вже суглоби ріжуть! Я, мов, закинута улюблена іграшка. Я розчарована солодощами! Я зачарована ночами! Ти тільки тримай мене втомлену…не відпускай на роздоріжжя, де мені все до болю знайомо! Я, нарешті, стою до тебе душою!
Тримай мене! Знаєш, іноді хочеться, щоб аж до болю у ребрах, відчувати на собі твої обійми! Щоб крихкою стати, і неодмінно, розсипатись на ніжність в твоїх долонях! Щоб вилиці зводило від бажання кричати у тебе своїми святими…щоб і ти не втратив Віру у щось дуже важливе…те, що ховаєш по кишенях від сірих людей…
Тримай мене! Не відпускай у післязавтра самотню. Я буду тобі домашнім Лабрадором…пухнастим створінням, від якого ти ковтатимеш спокій! І якщо я губитимусь у своїх запитаннях – стань мені нотатником з правильних рішень усіх моїх безладів! Стань мені месником, за яким би я крокувала з заплющеними очима! Стань мені втраченою Вірою у те, що я здатна бути живою….
Тримай мене! Слабку і незламну! Тримай порцелянову і сталеву! Я поруч з тобою набираю вагу і невагомість! Поруч я втрачаю простір і відчуваю в хребті опору! Тримай, коли боляче і коли все кольорове. Коли розчарована, і коли наповнена….Тримай мене святу і не кидай грішну! Я буваю різна від погоди і навколишніх катаклізмів чужих мені імен…
Ти тільки, тримай мене…Не покидай на роздоріжжях…»
«…Вночі панують інші закони! Коли ти, нарешті, опиняєшся за зачиненими дверима своєї квартири, яка пропахла корицею від ранкової кави та самотністю від недописаних віршів, раптом час зупиняється, і стіни вдихають твоє мовчання.
Такі вечори не залишають тобі право на вибір. Поруч жодних обійм, лише довжелезний плей-лист зі спогадів та натхнення! Ти годинами шукатимеш якийсь гострий новий звук, від якого в середині щось почне вібрувати…Ще одні втрати не записаних вчасно думок, і знову порожньо в нотатках…
І ти насильно згадуватимеш, що таке почуття! Коли в умивальнику вже дві брудні чашки. Як це, коли ти чекатимеш дзвінок і писатимеш між клієнтами СМСки…І, наче в паспорті, вже давно не закоханий підліток, а з собою у сумці список критеріїв…Як це? Почувати себе серед усіх своїх проз для когось єдиною…
Коли ти носиш в собі кілограми ніжності, а всі навколишні огортаються в колючі светри, так хочеться з ними ділитись своїми ночами, в яких панують зовсім інші закони з мовчазними стінами…І зовсім байдуже, якого кольору його буденності…так, іноді прагнеш побачити вже дві чашки в умивальнику…»
«…Я загартована людською брехнею. Побита образами…закатована зрадами! Я знову і знову вірю у солодке, випльовую правду! І так - мене іноді нудить від гучного захоплення, і натягнутого насилу німбу! Як же ш набридло в відображеннях бачити себе ідеалом!
Мені б земною! Не для кожного! Для тебе! Я не торгую на аукціонах своїми потребами! Мені вистарчить сонний подих на вушко, холодні долоні в моїх долонях, і закоханий погляд навпроти! Мені простота не руйнує комфорту. Мені не потрібні дорогі лоти! Я бажаю одного звичайного…зате свого!
Ти знаєш, в мені досить вітряно! В мені ціле море і порожні простори! Намалюй собі в уяві сіре небо і дощу прохолоду – це буду я, на березі шторму зовсім самотня, огорнута в спокій! Поряд жодного двох-поверхового дому і «ламборджині» за вікном! Просто, є я, тримаючи душу під светром. Промерзла наскрізь, з мокрим волоссям. Навколо лиш скелі і десь поруч твоя спина! Знав би ти, як я прагну опори і твого мовчання. І більше нікого, хто б мене кривдив!
Я прагну місця у світі, де б спілкувалась тільки з тобою! Де б обіймала тебе земного, усім про що з іншими ніколи! Де б, без жодного душевного макіяжу, говорила би правду про те, як мені тебе не вистарчало… Я ніколи не була ідеалом…і для тебе не хочу бути святою! Давай бути справжніми один для одного?...»
«…Є такі відстані, які не вимірюються кілометрами! Ти можеш стояти навпроти, а між вами ціла безодня з позначкою «безкінечність»…
Сьогодні я сиджу на підвіконні! По заду 12 годин безглуздих розмов, і сотні випадкових! Жодного рідного! Жодного вагомого слова! Жодного теплого подиху, чи дотику, при якому хотілось би зупинити час….П*ю майже холодний чай, в якому на дні не розчинений цукор! От так і в житті – грієш найдорожче, а в потрібний момент залишаєш в середині все найтепліше, даруючи навпроти лиш весняну прохолоду…
Невже людям потрібно більше слів, щоб кричати зізнаннями? Невже так важко вхопити за зап*ястя тих, кого не хочеться відпускати, і тримати, тримати, тримати у своєму житті? Невже треба ставати святим, чи грішним, щоб знайти собі рівню, і рубцями рівняти біль? Невже….Невже кожному самотність, як наркотик? Як морфій, в якому все так кольорово…Невже людям підходить будь-яке небо? Невже не хочеться сьомого?
Я вимірюю відстані почуттями! За вікном є ті, яких майже ще не знаю, та вони ближче всіх тих, з якими гортаю роками життя!... Сьогодні, мені за ліки прохолодний чай, і мовчання навпроти! Вечір, чомусь, огорнувся думками…мабуть так завжди, коли поруч немає особливих, з якими відстань не має жодних значень…»
«…Щодня ставати сильнішою? Натомість, прокидаюся слабшою! Хворобливішою. З явними ознаками порожнього під п’ятим ребром. Я пишу сірі листи…не тобі і не собі…комусь, хто, як копія, десь на іншому кінці міста прокидається вже зі звичними словами в голові. Зазвичай, вони чорно-білі…
Мені б когось більш наповненого, ніж мій простір! Менше прозорості у дотиках…більше реальності в обіймах…Ти мені зараз так треба…. Який ти? Той, якого проводжаю солодкими дієсловами щовечора, і зустрічаю іменниками щоранку! Який ти на присмак? Солодкий? Солоний? Байдуже! Я не гурман…лиш би рідне, і не билося струмом при перших невпевнених дотиках…Все що в нас є….
У тебе, мабуть, трохи більше відповідей, ніж у моїх недопитих чашках. Я хочу чути твою інтонацію, коли я вередливо фільм обиратиму! Я хочу конструктивної критики - набридло бути ідеальною! Я хочу бути справжньою біля усього сказаного тобі! Чуєш? Тільки тобі! …Я хочу плакати на твоїх долонях, коли болить. Я хочу, щоб ти бачив мене гіркою, коли все навкруги кричить несправедливістю людської душі! Я хочу…
Я не прощаюсь! Не говорю ще «Привіт». Я десь тут, жадібно ковтаю нікотин поміж слів, які ріжуть горло на «до» і «після». Ти десь в іншому місці, заклопотаний своїми пошуками святих. …Озернись? Можливо, і я десь поруч вже майже тілесна, позбавлена усіх тягарів…»
«…Я завжди сумніваюсь…. Хто тобі я? Хто мені ти? Хто всі ті, що навколо взяли мене у щільне кільце…ті, хто своїми потребами огортають мій спокій. Розрізають мій простір. Кричать у мене гострими…і наче, ніжно так, іноді з посмішкою. Знаєш, поміж усього кольорового мені іноді холодно. Всі вони на відстані декількох зізнань і кілометрів щирості! А я так люблю грітись об щось важливе…
Я завжди сумніваюсь… У правильності свого вибору. Сумніваюсь у тих, кого палко хочеться вхопити за руки. У їх дороги в майбутнє. Сумніваюсь в бажанні відпустити усі заборони, і просто так, по людськи, заплющити очі, і в невідоме….Це ж саме так вчиняють істоти, коли вже по горло наїлись календарних днів?....Мабуть, я не з них…
Я завжди сумніваюсь у свої днях. У тих, кого малюю на стінах. І я саме з тих казкових примар, яким майже нічого не сниться. Дивно, як звичайна людина може сумувати за буденністю своїх почуттів…Дивно, коли з середини ти спорожнів, а навколо одні наповнені…Я сумніваюсь, що колись зможу так, як мільйони щодня випадково – прохожих, прокидатися зранку без головного болю, яким травлю інші світи…
Я завжди сумніваюсь, чи вже готова до самостійного польоту. До горизонту. До неба сьомого. Мені так знайомі відчуття асфальту сірого і поламаної спини. В мені живе надто багато цінного, що тепло вкриваю чорною периною з білими бірками «відкладаю до наступної зими»…і щороку переглядаю терміни придатності почуттів…Цього разу ще вижили…до наступних ожеледиць і мінусів на термометрах у моїй кімнаті…»
«….Їж мене своїм зізнаннями! Ріж навпіл ніжними…розбивай об реальність і об моє обіцяне! Травмуй гострими словами. Нанось удари образами…КРИЧИ у мене коханням, що з*являлось на моїх очах в твоїх вірних долонях. Рви струни, які я потім ніколи не порахую…Але…Але я на завжди залишусь недосяжною тортурою…тією далекою і сипучою, мов пісок у твоїй свідомості…Я з самого початку була прозорою…
Не дивись мені в слід оскаженілим звіром. Я завжди вірила, що в тобі безліч святого. На мить пригрілась від холоду…гріла душу в твоєму спокої. Насправді, я давно вже спотворена чужими долями. В мені мінімум живого…залишила на останній подих, коли читатиму усі свої написані почуття про когось…і рідко, про своє, що часом зводить в унісон мої скроні! Повір, в мені надто багато болю…навіть, для двох…
Біжи від мене! Лети своїми пухнастим крилами! Не сідай поруч мене зневіреної. Моя самотність, мов паралізуючий вірус тебе обпікатиме з середини. Ламай стіни, трощи стелю. В тобі сили ще залишились вирватись з мого чорного всесвіту, де все щільно розфарбовувала своїми бідними. Не чекай мене розпорошену. Я стою на розбитих роздоріжжях, де шкірою ковтаю комфорт і свою стійкість. Бачиш? Тут надто мало місця для обох травмованих…залиш мені саме цю дорогу….
Не люби мене! Не даруй золотом написане. Я давно ношу клеймо на серці з надписом «розтрощено». В мене крила сірого кольору з власною хворобою. Я б*юсь струмом при першому дотику. Обпалюю вуста словами спотвореними…Я з тих, яких оминають далекими дорогами….Як жаль, що пересіклись наші шляхи…Йди…пам*ятаєш «Неодмінно не озираючись»…»
«… Ти часто говорив мені «Не плач! Сталеві не плачуть»…А я в такі моменти хотіла сховатись у твоїх долонях, заплющити очі, і вдихати твій спокій!
Ти виховував мене витривалою. Щоб, якщо приймала удари, то неодмінно з гідністю. Ти кував мій хребет з впевненості і самотності! Ти завжди вчив мене манерам виживання серед зграї охочих поласувати моїми ночами…а я тихо слухала тебе після опівночі, забуваючи що таке ніжність…тверділа з середини твоїми порадами….
Ти шепотів мимоволі «Ти сильна», а я сприймала це як за шану. Ти вже тоді знав, що залишиш по заду зовсім оголену почуттями. Готував морально до шаленого болю…і коли я дивилась, як ти поволі йдеш у іншому напрямку, мимоволі тримала себе за зап’ястя «лиш би не плакати…так він наказував на прощання»…
Випрямлена спина. Голову прямо. Жодного лишнього слова на право. НІ алкоголю і мелодрамам…ти вчив мене, як пережити години, коли не бачиш світанку! Коли ніч, мов п’янка омана, стає ріднішою тисячі тих, кому зовсім не байдуже! Ти вчив, як брати слухавку, і ввічливо відповідати, коли горло ріжуть образи. Ти вчив, як не впадати у стани, про які пишуть дешеві романи! Ти вчив, як пережити, коли ти колись підеш у інші кімнати, з зовсім різними звичками і силуетами….Ти вчив, як залишатись Вірно, усьому, з чого ти зробив мене людиною…Ти вчив….
Напроти зовсім інша! Ти виховав з мене монстра! Жодного живого поруч…одні спогади на паперах, сховані десь в іншому світі! В погляді – суцільна порожнеча. Ходяча енциклопедія з твоїх порад, як більше ніколи нікого не впускати за межі власних грат, де колись так тихо хотілось просто ніжитись після о півночі в твоїх долонях…»
Залишити по собі мініатюру спогадів, де ще не встигла забруднити чорними плямами. Іноді, краще не озираючись. Знаєш, якщо при другому погляді ще виникають на серці запитання, краще піти….неодмінно, не озираючись….
Часом трапляються ті, які заслуговують зовсім іншого ставлення! Більше поваги…несамовитої гордості. Часом є люди, яких треба берегти…від власного болю…від прозорості. Не для всіх відвертість по втомлених плечах…не для кожного ярлики на душах зі значенням…
Іноді, краще піти. Залишити чайовими егоїзм на столі. Переступити величезними кроками всі свої «ні». Відпустити! Хоч одного вберегти від шлейфу спогадів зітканих твоїм монологом. Хоч в одного не встромити всі свої образи за минуле….Іноді, краще піти, щоб залишити хоч одного майже живого…. Іноді, краще піти…неодмінно, не озираючись…»
