«…Тебе так мало! Господи, як тебе мало, серед усіх моїх підвіконниках, де при кожному затишші на вікнах малюється паміт»ю твій силует!
Я так прагнула берегти тебе в середині до кожного твого сумного «Привіт». Гріти невідомими тобі афоризмами, і ледь – ледь тримати за пальці, щоб струмом передавати «рідність»! Ти ж звик навпроти бачити мене на скрізь…..а сьогодні, я у зручному пуховику по кишенях ховаю руки…
Я так хотіла дочекатись твоїх справжніх останніх обійм! Хотіла закарбувати той день в календарі, де ти б нарешті вимовив «- Все! Я твій! Я так вирішив»….Сьогодні ж чекаю від інших листів, і нікого не привласнюю! Мені мене, іноді, надто багато серед своїх стін, щоб ще когось селити схожого…
Я так мріяла виконати обіцянку «до кінця днів!» Самій цікаво, як це? Кохати одного, цінуючи його життя, що поруч, корінням вплітається в мої стелі! І я завжди боялась дожити до цих хвилин, коли б зрозуміла, що відпустила….Ти хоч там не пропадеш?
Мене завжди було дуже багато для тебе! Тебе ж надто мало для мене тепер! Нажаль, чи на щастя, на моїх підвіконниках зірвані грати! Господи, як тебе мало залишилось для моїх мрій….!»
«…Ти для мене завжди була особливою! Перехідним періодом від минулого, до того, що я майбутнім іноді уявляв. Я довгих чотири роки тебе поряд тримав, наче нагадування, куди рухатись далі…..чомусь, завжди від тебе….
А ти чекала! Жодного разу не зачинила дверей! Приймала брудного від сторонніх обійм….вдихала чужі аромати на роздряпаній шкірі….і ніколи не кривилась. Кожного разу починала новий лист, а я й не замітив, що з попередніми аркушами, ти, частково, палила шматки втомленої душі…
Ти жадібно ковтала образи…тремтіла щоразу…забувала насильно вчорашнє. Ти не рахувала моїх «богинь», хоч знала кожну по імені. Вірила, що завтра настане саме той день, коли серед свого пошуку я сяду поруч твоїх колін. …А я нестримно вдивлявся в твої похибки…Ні Ні…навмисно їх виділяв червоним пунктиром, щоб менше тягнуло до твоїх днів…. Знала б ти, як я схибив…..
Я кожного разу обіцяв «більше ніякого болю!», і відразу відчував, що знову лукавлю….Та твої очі!! Ну як їм можна сказати правду? Коли ти плачеш, все в середині рветься шматками, і я розпадаюсь атомами від провини…тому, частіше, брехав…
Чому тримав? Ти була моїм натхненням! Моїм орієнтиром! Ти була тією, якій я завжди був потрібен…навіть тоді, коли я був огидним, і мене нудило від своїх вчинків. Ти була тією, в яку я огортався безсоромно…грівся твоїм серцем…важив більше поряд з твоїм коханням! Твоє мовчання ставало рідним…твоя слабкість – моя провина…
І я пішов. Не знаю, чи назавжди! Мені надто важко думати, що ти по заду. Що більше ніколи не приймеш понівеченого іншим обіймами. Ти ж сильною стаєш, коли поруч не тягну тебе за піднебіння солодкими римами до яких я звик….Ти ж почала писати з мене…
І я шаленію, коли подумки уявляю, що ти щаслива поруч з іншим іменем! Ти снишся, іноді, така мрійлива і пошепки на вухо «ми все переживем». Боюсь, що окремо! …..
Я так і не навчився відвикати від рідних. Маю надію, що в тобі значно більше сил стояти осторонь наступного разу, коли я прийду під твій поріг! Не відчиняй….я, як завше, приніс у кишенях біль! А ти на небо заслуговуєш… І заслуговувала завжди! Я ж ніколи не навчусь літати…назавжди залишусь земним…ЛЕТИ, пташко, ЛЕТИ, подалі від мене...»
«…. - Сідай! Годі бути такою повітряною! Я не встигаю за тобою в твої мрії…в мені над то мало бажання ростити крила! Мені земним вже звично! Личить більше примітив…і ти поруч, тримаючи мене за плечі… - Як скажеш, любий!
Вона часто липла до нього словами. Цілими томами обіймала Його дні….а Йому мовчання хотілось понад усе. Він ніколи не розрізняв де картини Пікассо а де Моне. Ранок, сніданок, робота, обід…стандартне «Привіт, ну як ти?» тридцять секунд…а далі знову з головою у свої світи….
Перед сном Вона читала Ахерн, а Він воював в «XBox». Вона готувала на вечерю борщ, а Він поступово забував від яких квітів Вона шаленіє….Вона сиділа….мовчки…завжди поруч….вчилась повадкам земних. Забувала вірші….дивилась бойовики, видаляла з ноута драми. Її душевні рани сочились соленими сльозми….А Йому легкість текла по венам. В Її лексиконі вписувались мати…Його ніжність сідала за грати кожного разу, коли Він переступав спільний поріг….
Земною стала. Порізала крила Його словами. Поховала власні бажання….плямувала свої будні Його сніданками, хоч ніколи не їла зранку. Жертвувала своїм часом, щоб в Нього збільшувалась кількість годин, коли Він почуває себе щасливим. … Наївна…
Відмовилась від неба… А Йому земля завжди безмежною була, з різноманіттям чужих облич. Мов кліщ, впивався в її ребра, а Вона «добровільною» себе охрестила…..Спільний поріг…і Він, не в перше, по іншу сторону спільних стін. ….Йому Земне існування дозволяє все, від чого так палко відмовилась Вона у Небі…
- Ти чекай! Я неодмінно повернусь – говорив очима…словами ж..- я ніколи тебе не кохав… - Чекатиму – говорила серцем, а насправді…- Я забуду тебе після завтра…
Сумлінне спільне мовчання! Його рука в іншій руці…в її всесвіті розмиті силуети тих, хто ніколи не розумітиме її сутність…..Він завжди повертається тоді, коли в неї прорізатимуться крила….Вона чекатиме, до поки не відчує на дотик небо!
Вони як ніхто розуміють значення слова «безкінечність»….»
«… Тримаюсь міцно за небо! Байдуже, що воно ще не сьомого номеру…друге чи третє – вже досягнення для мого вічно сірого настрою! Не п’ю більше вина. Воно мені не личить, як і всі щасливі вірші, якими я насилу себе годую по вечорам, щоб набрати вагу!
Мені комфортніше, коли щось під п’ятим ребром б’ється шаленіше, аніж в інших, наповнених спокоєм, істот… Жити в постійних драмах, для мене вже сумлінно завчена роль…з заплющеними очима знаю, як на шкірі проявляється біль…видно, з червоним дипломом закінчу життєвий урок…надто закохана у почуття, які пропускаю в середину…навіть, якщо вони нещадно різатимуть мене навпіл…частину в минуле, частину кудись в обійми, що чекають мене по переду…
Я надто довго тримаю за руки прожиті роки. Старію з кожним завченим іменем…наповнюю інших теплом…сама ж об батареї грію охоловші атоми душі. Кажуть «Не спіши відпускати те, що було надто глибоко в середині»…а мені відстані понад усе спустошують речення. Боюсь, що і слів колись не вистарчить для тих, хто буде вартий трохи більше звичного мовчання….
«…Не хапай мене відчайдушно за руку. Я не хочу більше в минуле…мені те, що попереду, вже НЕ надто розмито ностальгіями. Колишні мрії вбила безжально келихами з віскі. Тісно ставало часом в очікуванні твого плеча….Вистарчить…не тягни мене за руку в минуле…
Моїм легеням легше дихати, коли я без тебе! Моє сьоме небо розрослось в середині, витісняючи почуття… Можливо, я та, якій було важливо ділити себе навпіл саме в твоїх днях…тепер своїми годинами насолоджуюсь на одинці. Чесно. Це не мій славнозвісний сарказм…просто, саме тепер почуваю себе вільною….
Мені вкрай важливо знати, як ти там? Бо коли ти торкаєшся чужих ребер, проростаєш молекулами в інше життя. І так хочеться бажати тобі перед сном, щоб і ти поступово забував риси мого існування…
Я вже не та…і ти вже понівечений спільним мовчанням. Зайве кричати у очі зізнанням… У кожного з нас в кишенях між пальців кілометри не сказаних вчасно слів. В наших світів тепер спільне минуле… Закарбовані імена на стінках душі. Мабуть, це максиму, на який ми спромоглись один для одного… Не хапай мене відчайдушно за руку в минуле…Вистарчить…»
«… Вона була єдиною, кому під силу стало носити Його віру в тендітних долонях. Гнулась спина…до крові дряпала коліна… кожного дня малювала свої цілі, які носили його і’мя. Вона обожнювала його слова…Навчилась з часом підбирати потрібні молитви…годувати його ночі моментами, коли обростають крила надіями! Вона читала Його погляди… відчувала розчарування в палких промовах…знала чітко, де і як болітиме, якщо «завтра» не настане, насичене Його планами. Вона досконало вивчила Його мінуси…мирно існувала з постійними образами…прикрашала злість ніжністю, лиш би Він почувався рідніше в її обіймах…
Йому не вистарчило Її терпіння….…
Йому солодке з Її вуст завжди різало м’язи…Він не розумів, чому Вона так свято прагне побачити в ньому хороше. Він не звик до розкоші бути комусь потрібним. Часто ставав колючим…дряпав Її навмисно…випробовував стійкість Її почуттів. Йому завжди було байдуже, що після чергового «чорного списку» Вона тихо помирала на одинці, переконуючи себе, що завтра таки настане. В Його планах було мінімум Її… Звик приймати рішення без жодного втручання…звик, що Її прощання ніколи не було в останнє. Вона була постійно по той бік екрану, коли б Він Її не захотів. Закарбував в пам’яті Її зізнання, як щось святе, яке житиме вічно…навіть, якщо Він ненароком калічитиме Її всесвіт, Вона існуватиме заради його душі… Вона так навчила, пробачаючи усі «Не потрібна!»
Тепер у кожного своя стеля! Нічого спільного! Він для Неї запам’ятається вправним вчителем…черговою драмою, з завченим закінченням «більше ніколи нікому!!!». … Вона ж йому ще довго болітиме. З позначкою чергової власної помилки. І коли зовсім ставатиме холодно, Він згадуватиме миті, коли Вона навпроти гріла в тендітних долонях віру. Таких мало в Його світі, які б кохали Його попри огидливі маски, які Він вимушений носити, щоб слабкість не читалась навколишнім в чорних, від самотності, очах…»
«….- Тихіше, любий! В такі моменти краще стояти мовчки, і жадібно ковтати спільне повітря. Уявляєш, сьогодні в останнє ми в спільних стінах ще знайомі….вже завтра, випадковими перехожими, будемо проходити повз, тримаючи зовсім інших за руки…..
Тиша! Коли жодний звук не ріже повітря між двох поглядів, неодмінно хочеться кричати. Під шкірою весь організм б’ється в конвульсіях, а ззовні паралізований кожен м’яз… В такі моменти ти стаєш важчим з наступним подихом…з кожним невимовленим словом… Назбируєш в легенях безліч «Хочу»…тремтиш, рахуючи подумки секунди…лиш би не думати про своє рішення…
- Кричи, люба! Тобі завжди є про що кричати! Ти ніколи не вміла тримати всю свою сіль за сімома замками! Твій папір часто вечорами горів від зізнань! Кричи, люба….в мене, своїми святими! Дай напитись твоїх сліз….Ти завжди берегла мене від лишнього болю…а я ніколи не помічав, як помираєш на самоті, коли я від тебе виходив, в пошуках «не тебе»..
Порожня вулиця….мить назад, там стояли двоє, в яких спільний всесвіт роздвоювався від охоловши подихів. Мить назад на цій вулиці помирало щось дуже вагоме….мовчки…мовчали обоє, ковтаючи жадібно востаннє погляди… Суцільна тиша! Тепер цю вулицю оминатимуть ще двоє людей…..»
Йому за тридцять. Позаду безліч випадкових з розмитими обличчями. Завжди пускав у ліжко не ради якості….а за для кількості! Рідко цілував в губи…завжди казав «кохаю» на вушко…це святе слово ніколи не мало справжнього значення для його існування!....Доки не зустрів її очей….
З нею Він відчував, яка насолода ставати слабким, зачиняючись з її долонями у чотирьох стінах! Нестримно хотілось, щоб час зупинився, коли Вона Вірила в Його сили, а в нього росли крила від Її надій…За старою звичкою, Він її ображав, а Вона єдина, хто його пробачала за кожен постріл в душу. Наступного ранку «Привіт», і її хвилювало чи Він одужав і як його настрій, щоб в разі внутрішнього шторму, знов і знов рятувати в Ньому те хороше, що бачила тільки Вона, коли Він був навпроти….так близько, на відстані поцілунку душі…
Він виховував байдужість роками. Закидував у чорні списки без додаткових роздумів тих, хто прагнув бути ближче. Він вріс корінням в своє амплуа «самотній», хоч часто сам захлинався принципами на самоті! А Вона все розуміла…приймала…сприймала…терпіла! Вона була одною з тих, яка ніколи не прагнула в ньому змін….свято Вірила, що поряд його кращого ставатиме більше….як шкода, що у кожного закінчується терпіння!....І Вона пішла, зі своїми опущеними крилами, шукати іншого, в якого б свято Вірила, коли той навпроти сидить….
Йому за тридцять. Самотність ламає ребра. Іноді, божеволіє від очікування, що Вона напише про нього хоч слово, якими він годував своє его….Вона ж пише про інших…а йому кожна літера видирає крізь шкіру щось важливе. Поодинокі роздуми «Де ж він схибив?», та гордість окутує до вилиць… Впускає у ліжко «кількість»…не цілує в губи, і вкотре знецінить «кохаю». Так Він зализує рани. Знову самотні ранки. Він чоловік, який іноді помирає…який біль відчуває….та про це знатиме лиш Вона, поруч з якою Він дозволяв поглядом слабкість….»
«…Від моєї прозорості до твоєї тілесності цілісні пори року мовчання…. Ми, з частотою прожитих марно днів, вечорами огортались у чужі пледи…звикали до нових запахів і смаків іншої їжі. Катували себе порожніми зізнаннями….саме так, нам здавалось, ми ставатимемо на декілька кроків дальше від рідних обійм, які до крові роздряпали душі в минулому.
Ми наше тремтіння охрестили «шкідливою звичкою». Та годі! Ми курити намагались кинути під кожен Новий Рік. Завжди бракувало терпіння…кудись дівалась сила волі….і першого січня, в спільній квартирі, випускаючи гіркий дим з продірявлених болем легень, обіцяли «- наступного року точно!»…Надто мало знаходимо причин зачинити за собою двері…але одна вагома «більше не можу» завжди виводила когось з нас за поріг, зводячи суглоби від «Не хочу!!!!»
У всього є своє закінчення! В нашому існуванні «безкінечність» надто коротке значення. Сьогодні поряд Ти…завтра вже не поруч Я. Бувають люди, які на протязі всього життя переплітаються павутинням. Їм ніколи не судилося «разом»…вони завжди залишатимуться «з боку»….але й повернути в іншому напрямку надто дико! Рідні ж ніколи не кидають рідних людей? Для цього зовсім не обов»язково купувати спільне ліжко одне на двох…»
