«… Ти часто говорив мені «Не плач! Сталеві не плачуть»…А я в такі моменти хотіла сховатись у твоїх долонях, заплющити очі, і вдихати твій спокій!
Ти виховував мене витривалою. Щоб, якщо приймала удари, то неодмінно з гідністю. Ти кував мій хребет з впевненості і самотності! Ти завжди вчив мене манерам виживання серед зграї охочих поласувати моїми ночами…а я тихо слухала тебе після опівночі, забуваючи що таке ніжність…тверділа з середини твоїми порадами….
Ти шепотів мимоволі «Ти сильна», а я сприймала це як за шану. Ти вже тоді знав, що залишиш по заду зовсім оголену почуттями. Готував морально до шаленого болю…і коли я дивилась, як ти поволі йдеш у іншому напрямку, мимоволі тримала себе за зап’ястя «лиш би не плакати…так він наказував на прощання»…
Випрямлена спина. Голову прямо. Жодного лишнього слова на право. НІ алкоголю і мелодрамам…ти вчив мене, як пережити години, коли не бачиш світанку! Коли ніч, мов п’янка омана, стає ріднішою тисячі тих, кому зовсім не байдуже! Ти вчив, як брати слухавку, і ввічливо відповідати, коли горло ріжуть образи. Ти вчив, як не впадати у стани, про які пишуть дешеві романи! Ти вчив, як пережити, коли ти колись підеш у інші кімнати, з зовсім різними звичками і силуетами….Ти вчив, як залишатись Вірно, усьому, з чого ти зробив мене людиною…Ти вчив….
Напроти зовсім інша! Ти виховав з мене монстра! Жодного живого поруч…одні спогади на паперах, сховані десь в іншому світі! В погляді – суцільна порожнеча. Ходяча енциклопедія з твоїх порад, як більше ніколи нікого не впускати за межі власних грат, де колись так тихо хотілось просто ніжитись після о півночі в твоїх долонях…»
Залишити по собі мініатюру спогадів, де ще не встигла забруднити чорними плямами. Іноді, краще не озираючись. Знаєш, якщо при другому погляді ще виникають на серці запитання, краще піти….неодмінно, не озираючись….
Часом трапляються ті, які заслуговують зовсім іншого ставлення! Більше поваги…несамовитої гордості. Часом є люди, яких треба берегти…від власного болю…від прозорості. Не для всіх відвертість по втомлених плечах…не для кожного ярлики на душах зі значенням…
Іноді, краще піти. Залишити чайовими егоїзм на столі. Переступити величезними кроками всі свої «ні». Відпустити! Хоч одного вберегти від шлейфу спогадів зітканих твоїм монологом. Хоч в одного не встромити всі свої образи за минуле….Іноді, краще піти, щоб залишити хоч одного майже живого…. Іноді, краще піти…неодмінно, не озираючись…»
От ти ідеш, втомленим містом. Сама змордована кількістю тих, хто торкався сьогодні твого обличчя своїми посмішками. Без лишнього поспіху…крок за кроком до наступних поворотів. Жодного погляду в очі. В навушниках щось, що не здатне розводити дивних істот в твоїй сутності. …Крок за кроком до чогось надто улюбленого, де буде зовсім порожньо…де не буде більше випадкових перехожих…де зможеш сміло дивитись в перед, а не під ноги…
А навколо, сотні таких самих копій!
От тільки…тільки в тобі щось зовсім інше! В тобі не чорне, навпаки - щось дуже світле! Приховане під курткою і теплим светром. Ховаєш в кишенях розповіді про Далі, і жодного слова у конверти…Ти ж так любила колись писати листи! Йому…собі…зовсім чужим! Тобі було байдуже, хто триматиме, у тремтячих руках, цей папір. Важливо, що тобі завжди було що сказати, навіть якщо на запах все навколишнє, як нікотин…
І де вони всі? Всі ті, що мали вагоме значення! Всі, з яких ти черпала себе в відображенні захоплених зіниць? Всі ті, яким пошепки, або ж голосно…всі, яким дарувала з турботою замовчане…всі, які брали по крихтам найдорожче…Де?
От ти ідеш втомленим містом! Носиш в собі щось дуже світле! Ні, ні…не наповнена! Порожнеча їсть ребра з кожним наступним кроком вперед. А навколо сотні, таких самих зомбі. І ти, як Доріан Грей, ховаєш в шухляді свій справжній портрет….Іноді, тихо так, коли навколо жодних децибел, дивишся в очі справжній собі! Дзеркала, мабуть, тому і вигадали, щоб спілкуватись з голосами своєї душі, коли порожнечу залишаєш десь під дверима самотніх квартир….»
Хворієм надуманими почуттями. Помираємо від втрат. Вчимось відпускати у вільне плавання тих, кого у фотокартках потайки бережем від зайвих запитань. Ми вже не брешем самим собі, що легше стає на самоті, коли жодного «співчуваю» поруч згорблених плечей….
А бувають дні, коли порожнеча розводить з середини ребра! Це коли, до болю в суглобах, ти відчуваєш як треба, хоч когось вечорами чекати! Це коли, ти лягаєш спати, а в голові жодного образу…жодного подумки «Добраніч». Це коли, ти мов, кулька з гелієм…ззовні вся така повітряна і щаслива, а під шкірою, набране зранку на повні легені, повітря…Не переймайся, ввечері все закінчиться, за твоїми зачиненими дверима….
Всі ми, час від часу, від чогось страждаєм! Комусь колишні силуети, мов стигмати, ріжуть дні на до і після…кровоточать гіркими словами, якими плювались на прощання…. Комусь, самотність за рідний дім стала! Пусті кімнати зупиняють плин часу. І так комфортно, наче, без лишніх «кохаю», в яке, неодмінно, кожен вростає найдорожчим…
У кожного своя потаємна кімната тортур! В одних на стінах спогади вкриваються рясною плісінью…в інших, сирість давно вже все з’їла! Хтось тріщить від своєї наповненості…хтось зсихається від порожнечі і прозорості своїх думок… »
«…Затулені штори. Пусті підвіконня. На них мало бути, як мінімум,двоє! Порожні кімнати. Не миті стакани. Ще вчора тут стіни кричали коханням. Сьогодні- подряпана стеля, і кіловати мовчання. Так помирає щось надто важливе…повільно з відтінком страждання…
Буває, тримаєш «своє» за втомлені плечі. Цілуєш за вушко після опівночі. Встромляєшся носом у щось зовсім рідне, і байдуже всі за вікном катаклізми! В такі хвилини стоїть навіть настільний годинник. До ранку залишилась ціла вічність…Буває, що люди знаходять свою ейфорію…Буває, більше для щастя нічого не треба…лише ще одну поруч людину…..
А потім світанок. Не завершений сніданок. Порожній чайник, і дві не допиті кави. В повітрі байдужості більше, ніж в чорних фарбах….Зім’яті простирадла вбирають сварку. Стіни тріщать образами…стеля чорніє від сарказму. Підлога на дотик гаряча, наче тут розгорталося пекло. Легко так, як порцеляна, саме на ній розбивалось кохання…
Самотніх стало на двоє більше…на двоє більше стало травмованих. І як би їм менше гордості...менше слів, і обіймів з ніжності, не було б затулених шторів і пустих підвіконнів, на яких мало бути, як мінімум, двоє…»
«… Якби у мене був ти… Мабуть, в добі, все ж, з’явилось декілька додаткових, по за планових, годин, в яких ніщо крім тебе не мало би значення для моїх обійм! Неодмінно вимкнутий телефон і затулені темні штори, щоб без лишніх зайвих поглядів в наші світи…
Якби у мене був ти…. Мабуть, все навколишнє набуло б зовсім не природнього мені значення! Надто розмите б все стало…надто яскраво. А доцільно вживати «Надто», коли поруч є хтось, якого завше не вистарчає? Це ж так буває? «Справжнім» ніколи не насититись десь після завтра….
Якби у мене був ти… Прийшлось би любити ще одну чашку. Ділити ранки на до і після. Займати чергу у ванну…робити подвійну каву! І усього б цього буденного, мені б було мало! Якби у мене був ти, мені б завше чогось бракувало…наприклад, твого зап’ястя …
Якби у мене був ти…. Я б дописала книжку! Читала би більше. Навчилась не злитись на навколишній всесвіт. Я б годинами тобі щось варила. Я б ніколи не сварила за запізнення на зустріч. Я б, мабуть, все розуміла, бо тобі в порівнянні, завжди буде складніше… Дісталась вже не солодка без присмаку ніжності на вустах….
Якби у мене був ти… А знаєш, ти ще зачекай! Не роби перших кроків. Не читай мій погляд. Не грюкай ногою у мої зачинені двері. Я тільки - тільки почала писати про тебе мрії….Я тільки - тільки починаю вчитись жити для тебе…Я ще зовсім маленька у прагненні тебе відчути на дотик…Я тільки – тільки навчилась казати в голос …«Якби у мене був ти»….»
«…Ти був правий… Я з тих, кому вже нічого втрачати! Поламані грати. І всі свої найніжніші погляди під пальтами ховати – ось мій сьогоднішній «фешн – стиль.»
Ти був правий… Я перетворююсь в тих, хто не вміє кохати! Для мене «відчувати» надто важкий екстрим. Для мене кожен другий дотик неодмінно чужий! В моїй кімнаті жодних нових облич. В моїх думках жодних нових імен…
Ти був правий… Я захопилась порожнечею самотніх стін. На моїй кухні нове освітлення…далі, без жодних змін!Неодмінно одна порожня брудна чашка…в ній ранковий кофеїн, і жодного бажання поруч моїх плечей...
Ти був правий… Я залишаю по собі один тютюновий дим. Не дарую нікому мрій. Ковтаю спокій, не підпускаю на відстань ближче витягнутої руки. Мій погляд онімів…в ньому не залишилось лишніх слів!Всі роздаровані за минулі роки безлічі тим, кому, начебто, було небайдуже…
Ти був правий… Я більше мовчу…менше клянусь в вірності. Частіше пускаю афоризми вітряні, щоб ніхто не зловив за хвіст хоч одне зізнання в вічності…
Ти був правий… Я з тих, кому вже нічого втрачати у власному всесвіті, де не залишилось місця зовсім новим…»
