Знаєш, нас безліч....

«….Ти думаєш, інші не плачуть? Не скиглять самотніми ночами, обов’язково о другій після опівночі? Ти думаєш навколо сталеві, обростають листами металевими від байдужості…серця перемотують ізолентою …плюють через вікна на чужі всесвіти? Ти думає, ти один здатен тримати під курткою щось схоже на ніжність? Ти думаєш, ти один не навчився літати з поламаними крилами?

Знаєш, нас безліч! У кожного своя театральна трагедія. У кожного список з імен, що ріжуть молекули при кожному згадуванні солодких сцен, в яких неодмінно було тепліше, ніж під вагою самотніх перин.

Знаєш, нас безліч! Тих, хто знає на присмак біль. Тих, хто годинами мовчить і десь хвилинами марно живе. Тих, хто чекає, пробачає, тремтить…тих, хто шукає, вірить, іде…неодмінно іде, чуєш…всі ми колись підем….

Знаєш, нас безліч! Зраджених, проданих, роздарованих. Тисячі втомлених, огорнутих, замордованих. Тих, хто правдою закатований…тих, хто брехнею засолоджений…у кожного свій орієнтир….

І ти не один такий! Не один затаврований. Не один, ховаєш погляди. Не останній проклятий. Ти не застуджений. В тобі невиліковне…в тобі надто складне захворювання, з елементарними людськими симптомами….коли хоч комусь неймовірне бажання дарувати себе….

І ти не один такий…Знаєш, нас безліч….»

Мовчиш....?

«….Скажи бодай щось, чого не скажуть в новинах!!! Мовчиш? Мабуть, пошепки, мене ненавидиш? Зайве! Я вже давно не дитина. Не твоя примха, навіть…в твоїх всесвітах і не людина! Я щось на кшталт прозорої примари, яка тобі сниться! Щось, що кусає за ребра при кожному власному онлайн…І я не та, яку б ти чекав…та ти і не кликав…ось мене і нема. Я твоя особиста хвороба!

Далі мовчиш? Закінчились слова? Мабуть, на сило забував вуста! Мабуть зовсім оскаженілим став від власного металу на зубах! … Ти думав я проросла у тебе своєю ніжністю? Так! Звісно! У тебе в кишенях завжди все те, чого ти хочеш. Колись там були і мої руки. Гріла надією твої думки і твої ранки…Мовчиш? А я б сказала про свої втрати, і те, що ти з собою забрав……

Мовчиш? Тобі слова не ріжуть горло?Ти ж кричати несамовито хочеш від усього, що під шкірою живе! Твій день – суцільна тортура…іноді поряд декілька імен. Іноді холодні обійми…частіше, навіть без них. І твоя внутрішня ожеледиця відчувається всім, болючими мурахами по шиї…

Хм…мовчиш! Ковтаєш тишу. Брешеш, що саме так щасливий.
Рідний! Ти говори хоч очима. Поглядом цілуй тих, кого ціниш. Я б навчила тебе чути інших…тримати за руку не байдужих…приймати в дарунок зовсім щире! Та ти глухий до моїх «вірних». Ти надто гордий! Ти, наче, вищого сорту…та твій хребет вже втомився носити твою свідомість! Ти старієш з кожним втраченим іменем. Тебе вже мінімум…Невже не боїшся розчинитись у тиші серед усього, про що мовчиш на самоті???..»

Існують люди...

«…Існують люди яких час перетворює у пожовклі від болю спогади. Вони назавжди залишаються світлинами на сторінках життя. Такими собі нагадуваннями про те, що краще на відстані витягнутої руки а ніж глибоко під ребра до несамовитої безодні почуттів…

Існують ті, яких понад усе хочеться оминати! Вони, мов стигмати, ріжуть руки своїми «бажаю»! Вони , мов кліщі, забирають у тебе щось святе. Вони зовсім не пусте…навпаки – надто рідні!....Існують ті, про яких завжди…існують безрозмірні для твоєї душі! І скільки б ти не важила,Вони оселятимуться без жодних причин…Бо ти так для себе вирішила на самоті….

Існують примари…Ті, що завжди триматимуть тебе за ліве плече! І ти вкриватимешся синцями, питимеш неодмінно міцне…Бажатимеш ВОЛІ понад усе…Та поруч з такими, сидітимеш вірно не дивлячись в лице. Вони ж бо твої особисті потвори. Твої особисті кати. Ховатимеш погляд…заплакані очі, і все що тобі хочеться, це щоб він відпустив….Існують ті, що триматимуть тебе цілу вічність…

Існують люди, які клеймом на твоїй душі. Існують перевертні, з заточеними ножами у руці…неодмінно ховатимуть їх по кишенях, ніби мерзнуть від самоти. Існую ті, в яких одна ціль: нікому ніколи тебе! У більшості вже заготовлені кайдани з набитим незграбно іменем твоїм. Біжи від таких! Неодмінно, біжи!...Навіть якщо на серці висічено роками «рідний»…»

Здається, я відпустила...

«…Коли всесвіт перетворюється у чорно-білу німу кінострічку, вкрай важливо вчасно перемкнути канал! Здається, я нарешті тебе відпустила…здається, саме це наш фінал…

І ми мов Львівський трамвай, залишимось пошарпаними спільними спогадами. Тебе вже давно чекають в дома…мені ж нічні вулиці – слухачі. Пам'ять завжди стирають поволі, заповнюючи сторонніми ароматами зовсім чужих. У тебе тепле кохане ліжко зіткане з нових імен. А я ретро обожнюю, і свої світи. Ні , ні! Не жалій мене і мої вірші! Я не від самотності кохаю стелю і каву без вершків! Мені мій комфорт понад усе…і якось зовсім різко ти видалився з моїх мрій! Знаєш…на кухні тепер лише один стілець і улюблена чашка поруч….

Ти тільки не хворій фотографіями. Коли тобі боляче, моя погода за вікном, плаче осінніми зливами! Ти ж пам’ятаєш, як я обожнюю підвіконня і твої обійми. Любий! Усе забувається! Все нутро заповнюється іншими рисами і почуттями. В тобі стільки залишилось не сказаного…в мені надто багато спустошеного. Бережи найдорожче для майбутнього імені поруч…я навчуся мовчати на плечах…Ми залишимось найріднішими. Відстані не руйнують святого!...От тільки….тільки не хворій мною більше….здається, я тебе нарешті відпустила….»

Мені би такою...

«….Я Тобі…для тебе…з тобою….
Йшла поруч занедбаними вулицями Львова. Затирала повільними кроками вологу бруківку, і слухала тишу. Господи, іноді немає нічого гострішого за ніжність, яка вже не в твоїх кишенях… І ти ж мерзнеш не від відсутності другого светру…

Я заради…попри…з тобою….
Тонула у чужому сьомому небі. Захлиналась поруч…рвала частинами нерви. Розпадалась атомами на твої долоні, щоб не надто багато…щоб якраз…щоб поволі, без лишньої ваги, ти носив мене в серці…хоча б на п’ятому ребрі…Іноді і зовсім – зовсім близько вистарчає для повноцінної ейфорії…

Я би мовчки… кричала б…далеко…
Мені би зовсім інші роздоріжжя, бажано без жодних табличок. Мені б щільно затуляти заплакані очі, і в невідомому напрямку, як собака, на запах….Мені б більше чуттів…зменшити б порожнечу…От тільки….

Коли була поруч…з тобою…для тебе….
Мене стало мало для цілого всесвіту! Я майже прозора в своїх баченнях. В мені максимум значення в відображеннях…в середині вени і капіляри – все якось банально! А може у цьому якраз моя матриця? Стати тілесною, нарешті, без жодних уявних поранень…

Мені би такою, яку себе бачу! Натягнута шкіра на всі свої втрати. Мені б подорослішати. Відповідати датам у паспорті…. Та чомусь, саме крихкою обожнюю прокидатись, обіймаючи свій сталевий характер за сонні солоні плечі…»

Якось так про тебе...

«…Колись я була такою твоєю! Такою ручною…завченою підкорятись тільки тобі та твоїм дням. Інших рук навіть подумки не тримала…з твого імені розпочинала всі свої молитви… В тобі розчинилась кулькою фісташкового морозива. Млосно мліла за твоєю ходою і губила по крихтах свій власний орієнтир. Горло різала отрутою твоїх слів…стікала кривавими образами. Мовчки просила, щоб не залишав…та ти глухим виявився до всіх мої дарованих рим…

І якби рік назад…ні,ні…ціле б століття, я б вільним оскаженілим птахом від тебе летіла! Якби в тобі менше тягарів, а в мені б більше сумління, я б жодного кроку поряд з твоїм плечем! Ти відчував на серці як пече кожна клітина, коли на тебе вішають «не значне»??? Знаєш, знаєш! Тепер хворієш на самоті! Гризеш паркет, на якому сліди залишенні втомленими почуттями! Твої стіни – єдиний вихід і слухач! В тобі не залишилось жодних значень. Ти порожнечу їж на сніданок…цілісного нічого поруч…жодних щирих зізнань….

І це не злість! Це те, про що жалкують! І ти не вчитель…і не збірка помилок! Ти те, про що часом шепочуть «Не дай Бог»…Ти цілий всесвіт загублених думок. Ти той, в якого жодного «Святе»…В тобі ніколи не з»являлось атмосфер. …. Та тобі байдуже до незначних істерик…тобі твоя рідніша стеля понад усе….

Хворій! Тримайся стін! Ти опустів…під шкірою немає навіть крові! І твоя воля скаженіє від чужих обійм…мої ж бо іншим рідним - задоволення…"

Колись ти триматимеш мою книгу...

«…Колись ти триматимеш мою книгу в, охоловших без ніжності, руках. Розбиратимеш на цитати наше колишнє життя. Поряд спатиме чергова дружина. Ти ковтатимеш жадібно пиво, подумки дряпатимеш свою свідомість «Невже у мене саме вона була?

Така жива! Така наповнена різноманітними почуттями…і всі про мене! Така ніжна, що тулилась до моєї спини навіть тоді, коли на дворі спекотне літо! Така проста, що в прозорості розчиняла наші будні….а мені ж ніколи не ставало прісно поряд її мрій! Така вірна, що і повідка не треба! Сама трималась поруч моїх рук, які рідними собі охрестила і берегла, як щось вкрай важливе! Та, що завжди піклувалась про мої сни і мій шлунок…та, якій вистарчало сил пробачати усе те, чим я звик її труїти….мабуть, не треба було!
Вона була саме та, якої більше ніколи і близько! Всі решта імена – дешеві копірки, якими я годував свої ранки коли зовсім порожньо ставало без її сміху…Господи, Вона була така моя!»

Колись, ти триматимеш в руках мою книгу! В середині щось нестримно тремтітиме. Саме так, внутрішніми метеоритами, болять справжні почуття….саме так я прощалась з тобою колишнім,вкладаючи всю вдячність в римовані слова.»

В моєму житті було лише два чоловіки...

«…В моєму житті завжди було лише два чоловіка…
Перший виростив мої сталеві принципи! Взяв за руку зовсім сліпу, і крок за кроком вчив мене бути людиною. В нього очі – суцільне тепло…В нього слів завжди бракувало для спілкування… мабуть, саме тому і ніколи не брехав. В його стінах завжди був спокій і натхнення. Він був з тих, який ніколи не тримав мене силою поряд….з тих, біля якого я сумлінно хотіла триматись сама…Він був вчителем…зразковими манерами, які я жадібно ковтала, щоб набрати свою вагу…Поруч з ним, я завжди важила значно більше, а ніж з іншими!!! Жодних комплексів…в його руках завжди неземною була, навіть з просоння. Ми говорили однією мовою…почували шкірою спільних мурах… Він був з тих, кого все своє життя згадуєш перед тим, як зробити черговий вибір. Він був з тих, кому дякую за розуміння, що виросла і пішла….

Другий виковав собою мій характер. Він завжди був якоюсь примарою – то суцільно заповнював своїм ароматом кожен сантиметр моїх простирадл …то зникав у невідомих напрямках, завжди забираючи з собою вагому частину нас! Він був катом, при якому бажання було здатись в полон. Коли зупинявся поруч – кохав так, як ще ніхто не кохав... коли переступав спільний поріг – відразу забував. І кожного разу повертався знову і знов…з іншими звичками…з чужим присмаком на вустах... а я кожного разу все дужче і дужче чекала його зізнань. Саме він був з тих, який зрадами вчив вимовляти «пробач»….саме йому пробачала самотність кімнат… саме з нього починала свій шлях…саме з ним відчувала біль втрат…Саме від нього навчилась відпускати «своїх» і шукати зовсім чужих, оселяючи нових вже не так глибоко…

В телефоні безліч імен. Номера завчені десь в підсвідомості. В моєму житті було багато химер. Різноманітних персонажів зі своїми ролями! Хтось для радощів існував…хтось для досвіду відмітився. Когось в памяті бережу «майже тим»…когось силует лиш іноді згадується при перечитуванні пожовклих віршів! Комусь вдячна за волю…хтось мені мудрість, хтось злість. Зрештою, в моєму житті завжди було лише два чоловіка…інших в аркушах збережу, роздарюючи на згадку неодмінно щось хороше від себе…»

з високо піднятим підборіддям…

«…Якби ти не залишив по собі мене таку сильну, з високо піднятим підборіддям…з вічним бажанням тягнутись до неба…я б неодмінно розповіла б тобі, як, часом, слабкість пускаю по венах. Як розріджую іншими свої дні…і як нестримно сумую хвилинами за спільним «відпусти»

З тобою завжди все було значно простіше! Розібране ліжко не зводило з розуму твої принципи. Ти години свого життя марнував у моїх обіймах, а я дарувала тобі спокій затулених штор. Нас ніколи не було більше, ніж двоє. Весь навколишній всесвіт на дворі існував без нас…в нас свої світи будувались ночами під комп’ютерний монітор…іноді джаз. Спільне повітря…годинне мовчання…часом, лиш поглядом говорили важливі слова. Я ніколи не рівняла тебе з минулим…ти майбутнім мене називав, і завжди тихо на вушко до внутрішніх мурах. Ти як ніхто інший знав, чим мене лоскотати ти, коли все зайве дратувало до душевних ран! Я сумлінно вивчала кількість твоїх вад…ти кохав лише за те, як я тебе пробачала…

І щоразу, коли ти йшов, неодмінно на прощання обіцяв «Ти все рівно будеш щаслива. Навіть за відсутності мене!». Час іде, а я тепер можу з впевненістю писати, що саме цю обіцянку ти дотримав. Ти відпустив мою половину мене. Залишив по собі сильну, з високо піднятим підборіддям…»