«…Знаю, знаю – знаєш, читаєш. Годинами в середині помираєш, коли я своїми словами зовсім чужих обіймаю…Тихо так. Повільно. Щоб ніхто не бачив, що ти сумуєш…що здатен біль відчувати кожною клітиною понівеченого тіла…Що ти вразливий.
Боїшся осуду, немов злої собаки! М’яке серце приховуєш під кілограмами брудного ставлення. Ти з тих, який самотність у ліжко впускає. Ти звик грітись під ковдрою лише своїми думками. Рятує часом гаряча ванна і мої невдачі. Господи, як тобі щасливо, коли я роблю помилки. Тобі так хочеться, щоб я кликала саме тебе…тягнулась долонями до твоїх ранків…Визнавала свої слабкості під колінами! Не варто! Я вчусь стояти рівно. Олов’яним солдатиком відриваю себе вірою від холодних простирадл…Мене ніколи більше по заду, чуєш?
Запам’ятай мене. Залиш у серці тільки світлою! Не спотворюй мої почуття своїми словами та вчинками! Не руйнуй спогади випадковими грубими долонями. Я ніжність тобі дарувала з бантиками, не для шматування …на вдачу залишила по собі кілограмами мовчання, щоб не розріджувати запитаннями твоє завтра!
Йди від мене!Від надто вільної…спустошеної! Мені легше тремтіти від байдужості на самоті а ніж в твоїх обіймах. Зовсім рідко я дозволяю собі лишнє, наприклад, згадувати ті часи, коли мене ставало трішечки більше поруч твоєї спини! Я вчусь…стаю самостійною. Тобі ж більше личить, коли хтось ділиться поряд на половини…а мені «на двоє» вже не ділиться…Пробач!...»
«…Дякую, любий, за те, що поряд ставала безсмертною. За кожну подряпину під шкірою…за вміння лікуватись тоді, коли поруч тільки монітор і пожовклі спогади. За те, що вчасно йшов. За те, що ставала сталевою. І скільки б я не тягнулась до тебе зізнаннями, в тобі завжди вистарчало байдужості залишатись осторонь моїх стін. Дякую за вміння кохати самотність…
Дякую, любий, за те, що навчив відпускати зовсім чуже. За те, що слово «рідний» тепер лише рідко пишу у ночі. Дякую за всі «Прощавай» і за всі «Привіт». Дякую, що навчив кричати римами тоді, коли ти насилу затискав руками вуха. Дякую, за вміння дряпати папір…саме без тебе, я б була надто порожня для сповіді…
Дякую, любий, за усі тягарі, якими наповнювалась з середини. Дякую за натхнення….і за те, що ніколи по справжньому не стояв поряд! За пошматоване «кохаю» дякую….і за усі «пробачаю». За те, що тільки поруч з тобою відчувала шкірою життя – то обпікалась нещадно….то до внутрішніх ожеледиць холола…
Дякую за вміння ростити крила. За те, що саме з тобою ввійшло в звичку вставати з колін. Дякую за біль і за кожну хвилину, коли почувалась щасливо. Дякую щиро за те, що ніколи не жалів! Дякую за те, що поряд виховала себе людиною!..»
«…Мовчи! Не обезцінюй літери. Не обіцяй мене тримати в середині, допоки зможеш ще відчувати. Не пам’ятай мене особливою…не жалій, що залишив! Бачиш? Я вижила. Стала барвистою. Мене надто багато буде для тебе, рідного. В тобі завжди бракувало місця для мене суцільної. Я більше не ділюсь на половини, щоб і тобі щасливо було!
Досить! У тебе зовсім інші принципи! Ти вірність стираєш долоням об щоки зовсім випадкових. Для тебе «кохаю» тепер спосіб сподобатись…Твої обійми завжди холодні, і ти шукаєш методи відігрітися. Любий! У тебе не тіло мерзне….в тебе душа охолола від байдужості до власних почуттів…
Мовчи! Для мене рифми святі…в тобі ж жодної каплі від рис, які обожнювала. З часом жовтіє навіть папір. Ти ж сирістю вкриваєшся! У тебе погляд брудний…ти голодний на дотики ніжності! Невже ти думав, що замінниками ти не наситишся?
Мовчатиму і я! Для мене надто дорого коштує дарувати тобі свої літери. Я порожнію з кожним написаним. Мені ж повнішою значно більше личило.
Знаєш, з віком звертаєш увагу на кожну похибку…кожне шрамування, залишене на шкірі понівеченими почуттями. Мені мовчання заміняє стоси спогадів вечорами. Мовчи і ти, ховаючи своє спотворене обличчя від моїх дзеркал…»
«…Обіцяю… Бути для тебе завжди земною, для інших – недосяжно небесною! Ховати свої крила від чужих рук, обіймаючи спокоєм лише тебе та твої мрії. Тримати міцно в своїх долонях твою Віру. Обіцяю бути Силою для тебе, коли закінчуватиметься натхнення…
Обіцяю… Сковувати кайданами свої принципи. Вчитись кохати твої недоліки. Бути опорою, коли земля тріщатиме під твоїми ногами. Вбирати в себе усю меланхолію…годувати тебе лише радістю. Обіцяю носити тебе з гордістю у своїх думках. Берегти в легенях твої сонні подихи. Цілувати солодко твої ранки, вимикаючи вчасно будильники…
Обіцяю… Мовчати поруч, коли звуки різатимуть твою свідомість. Говорити годинами, коли тобі слова за ліки слугуватимуть. Розуміти твої помилки і твій погляд. Тонути у тонах не сказаного тобою і кричати у тебе натхненням, коли навколо все сірітиме…Обіцяю, завжди бути поруч…
Обіцяю… Ніколи не ховатись за твоєю спиною. Тільки поряд з лівою рукою і разом ламати всі перешкоди…будувати мури спільних кімнат. Дихати з тобою одним повітрям…дай Бог, щоб його вистарчало на двох. Обіцяю – ніколи не зраджу твоїх сподівань…
Обіцяю… Бути твоєю. Такою, яку ти покохав. Обіцяю не змінювати своїх вподобань. Обіцяю ніколи не сіріти від буденних травм. Обіцяю мінімум драм, і всі неодмінно з щасливим закінченням! Обіцяю залишатись вірною. Обіцяю берегти все написане. Обіцяю бути завжди частиною твого життя…»
Ти була тією, про яку тільки пошепки, щоб не врочити. Безліч навколо імен, та Твоє врізалось в самі ребра, коли ти мені дзвонила. Ти під грифом «особлива» оселилась в середині….до тебе жодної рідної настільки, яка б так боліла. До тебе всі, наче, тренажери, на яких вчився тебе любити….ТИ! Ти з тих, яка завжди по ліве плече, тому що бажання бути зі мною, таким гидким від власних принципів, змушувало тебе забувати свої…. Ти з тих, про яких все життя, хто б не прокидався поруч…. Ти та, яку сміло «янголом» охрестив, бо ні на кого не схожа… Ти опора…Віра в власні сили…Ти та, що терпіла побої словами моїми….Вони боліли найглибше! В тобі вистарчало любові витерпіти і це…Ти моє натхнення….Ти була тією, яку я відпустив. Мабуть людство саме такі вчинки називає «помилками»… …………………………………………………………………………………………………………………….. Ти був саме тим, для якого берегла свої найсолодші слова. До тебе була суцільна біль і на вітер розвіяні зізнання. До тебе декілька імен, яким віддавалась внутрішньо, а потім помирала…. Ти був тим, в якого свято Вірила. Зовсім іншим…новим…саме таким, якого собі уявляла, щоб стояти поруч з плечем…. Ти був тим, біля якого крила ставали пухнастішими… Тим, біля якого ставала сталевішою і водночас ніжнішою. Значно міцнішою і мудрішою… Про таких як Ти пам’ятають вічно, бо слово «вічність» з тобою набуває інших широт…з тобою і один день перетворювався в безкінечність…. Ти той, якому пробачала…чекала. В очікуванні вчилась тебе розуміти…з легень всю біль випускала з кожним подихом, коли тебе не було поруч. Приймала твою невагомість…робила перші самотні кроки. А ти дивився вслід, і ніколи не вірив, що я зможу літати без твоїх рук….а я взлетіла! Пробач …………………………………………………………………………………………………………………….. Бувають такі почуття, яким вдалось тільки на відстані набирати свою вагу. Бувають такі люди до яких розуміння приходить в зовсім чужих декораціях. Існують ті, які клеймом на завжди на стінках душі…чомусь, саме таким ніколи разом не судилося… Він про неї…Вона про нього….а між ними слова вдячності за вміння вчасно пробачати, щоб не залишитись один одному черговою життєвою трагедією, з вагомим тягарем взаємних образ! Щирим прощанням...спільним мовчанням лікуються навіть душі»
«…Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, в яких кістки поламані колишніми іменами? Коли за плечима декілька років за 25, в кожній твоїй клітині сліди залишили померлі почуття. В тобі, раптом, досвід ставить кордони перед порогом наступних людей! І ти вже давно не віриш у стандартні статуси «Хто не ризикує, той не п’є…»….в пріоритеті - не померти від болю!
Дивно! З віком, чи з даними мені в житті людьми, я розумію, що нам притаманно забувати найсолодше. Звичним навичкам «цілувати когось за вухо» доводиться вчитись знову і знову. Кохання – це тобі не велосипед…і з кожним наступним падінням, все важче стає сідати за кермо, як би сильно ти не шаленів від швидкості і вітру….
Навколо, чомусь, одні похорони! Хтось ховає свої почуття…хтось чужі. Байдуже! Як в математиці: «від перестановки додатків сума не міняється»….так і в житті! Болітиме відразу обом….от тільки одному від втрати…а іншому, від неочікуваної самотності власних днів….
Ти знаєш, як бояться КОХАТИ ті, які вже КОХАЛИ?
Коли обпалюєш пальці об сірники, кидаєш палити! І як би сильно не зводило б тіло судомами при сигаретному димі, в тобі житиме інстинкт «болітиме». ….
Якщо пильно вдивлятись в людей, що повз, мов зомбі, крокують ледве – ледве, ти побачиш сотні витягнутих рук….щоб наступного разу відштовхнути, а не підпустити…»
«… Ти так жадала волі, що і не помітила, як зі всім зайвим вирвала з середини і все живе! Під шкірою суцільна безодня, а в житті жодного імені, яке хотілось би тримати за літери. Ти колись саме так вирішила….тепер прокидаєшся порожнечею, і поглинаєш все, що наближається до тебе ніжністю…
Тобі б більше мужності тепер довіритись. Навчилась самостійно ходити і приймати рішення! Майже ніколи не скиглиш – вправні вчителі! Їх і закарбувала в своїх принципах. Майже відмінниця на уроках байдужості….лиш іноді шкодуєш тих, хто вирішив з тобою ділитись своїм теплом! Дарма! Закохана в люті морози….
Тепер почуття тягарями стали? Душі навпроти тобі «андерграунт». Назавжди забула, як робити крок назад. Вже й не чекаєш, що там по переду! Вперта, манерна з гіркотою на вустах!!!! Дурненька! В твоїх сумних очах завжди помітно, якою цукровою ватою ти танеш по вечорах, за зачиненими дверима!
І, наче, вільний птах. Поламані крила. І ти назавжди залишишся на своїх дахах, не зрозумілого іншим, сьомого неба. І стеля навпроти – твій вічний слухач. Закохана в дощ, який тебе розуміє… Ти так для себе створила…»
