..Я Цілісна! Так. Я свідомо пишу з великої букви, гостро відчуваючи, що нарешті зібрала себе по шматках....
Я надто хороша! Завжди роздарювала себе всім тим, хто митями грів мої руки, сумлінно зав»язуючи на найдорожчому бантики на згадку....мене ж шматували, як найбажаніший подарунок....милувались...грались...і, як зі всім, що набридає, ховали у потаємні комори душі....І Він став першим....
Він завжди був з позначкою «особливий» за моїми дверима...Йому було відчинено усюди...зняті всі заборони...і навіть, коли я літала без нього, з його поверненням ставала добровільно земною...лиш би поруч з його плечем....
Мені завжди Його бракувало! Навіть тоді, коли Він обіймав так, що ребра різали легені...а я мовчала, насолоджуючись його ароматом, подумки шепотіла «ще і ще»....іноді виникало таке відчутя, що здатна померти заради цієї тортури, знаючи, що завтра з ранку він піде знову шукати себе....а я сумлінно чекатиму його наступними вечорами...
Він з тих, яким даруєш усю себе! Щиро...відверто...ніколи не жаліючи...бо його розрідженні почуття завжди були солодкими на піднебінні. Мабуть Я поруч стала тією, для якої мінімум, це надважливо...мабуть, таких як Він, усе життя носиш у кишенях, щоб грітись тим, що називаєш «справжнім»...
Він:
- Ти колись підеш з мого життя?...Ти для мене демон, до якого я повертаюсь, коли в житті надто сонячно...і скільки б я не палив мости, тебе вкрай багато у моїх думках....хочетья до дому, там де ти готуватимеш, неодмінно, щось смачне....Мене ніхто після тебе так не годував...
Вона:
- Мене надто мало залишилось для взаємних почуттів! І як би ти не хотів, я вже іншою народилась без тебе! В моїх стінах завжди сонячно, навіть якщо за вікном наша спільна осінь...я так створила...написала...вистраждала, щоб зачинити всі двері, куди ти грюкаєш щоразу, коли тобі чорно-біло....а я яскравою стала, залишивши тебе по заду усього, чим дряпала ночами папір...
Нам би більше мужності існувати окремо! Не лізти на стелі, від внутрішніх спазмів, коли ми не поруч! У кожного свій побудований всесвіт...у тебе дружина...у мене, гуртожиток тарганів, з якими нестримно приємно писати по ночах про те, що розріджує кров замість віскі...
Він:
- Ти забудеш колись?
Вона:
- Ніколи в житті! Я писатиму про тебе вічність...характеризуватиму свій всесвіт з тими навиками, яких навчивмене ти. І те, що сьогодні комусь боляче від моєї байдужості...це мій сумлінно зданний тобі тест на мужність, більше ніколи не дарувати даремно себе. Ти ж назавжди клеймом закарбувався на мому серці....і навіть самі вправні метці не здатні вивести тебе без шрамування....
Нас ніколи не буде двоє.....Є ти, зі своїм постійним роздоріжжям...і є Я, яка пішла у іншому напрямку шукати тих, кому зовсім не байдуже, якого кольору мої ранки....Ти теж переймався такими дурницями, як моя душа....Але завжди повертав не туди, куди крокували разом...
Він:
- Мені б тебе ще хоч на один раз! Надихатись...Наїстись...Націлуватись тобою...
Вона:
- Я вже по заду. Мене вже нема, на тій відстані, де б ти дотягнувся рукою...»
Немає коментарів:
Дописати коментар